У Центрі стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), аналітичному центрі у Вашингтоні, лабораторія Futures Lab розробляє проєкти щодо використання штучного інтелекту (ШІ) для революціонізації дипломатії. фінансується Головним цифровим та штучним інтелектом відомства Пентагону, лабораторія експериментує з такими системами ШІ, як ChatGPT і DeepSeek, щоб вирішувати питання війни і миру. Хоча нещодавно інструменти ШІ допомагали міністерствам закордонних справ у всьому світі у рутинних завданнях, наприклад, у написанні промов, зараз їх досліджують для ролей із високим ставленням, таких як прийняття важливих рішень. Вчені тестують здатність ШІ черпати проєкти мирних угод, запобігати ядерній війні та контролювати виконання режимів припинення вогню. Міністерства оборони та закордонних справ США, разом із іншими країнами, такими як Великобританія та навіть Іран, також виходять у напрямку ШІ, щоб переосмислити дипломатичну практику, включаючи планування переговорів. Директор Futures Lab Бенджамін Дженсен зазначає, що хоча ідея використання ШІ у зовнішній політиці існує вже досить давно, її практична реалізація залишається на початковому етапі. У одному дослідженні вчені протестували вісім моделей ШІ з тисячами запитів щодо сценаріїв стримування і загострення криз. Результати показали, що моделі, такі як GPT-4o від OpenAI і Claude від Anthropic, були "відчутно пацифістськими", обираючи силу у менш ніж 17% випадків. Навпаки, моделі Meta — Llama, Qwen2 від Alibaba Cloud і Gemini від Google — проявляли більш агресивні тенденції, сприяючи ескалації до 45% випадків. Крім того, відповіді ШІ залежали від країни-джерела — вони рекомендували більш агресивні політики для дипломатів США, Великобританії або Франції і ратували за деескалацію для Росії чи Китаю, що підкреслює необхідність налаштовувати моделі відповідно до інституційних доктрин. Відставний офіцер спецназу армії США і стратег ШІ Russ Berkoff пояснює цю змінність людськими упередженнями, закладеними розробниками, наголошуючи, що різниця виникає саме від тих, хто створює алгоритми, а не від самого ШІ. Ця непередбачуваність створює виклик у форматі "чорної скриньки", що пояснює Дженсен — адже системи ШІ не мають цінностей чи суджень, а генерують результати через складні математичні процеси. CSIS також запустив інтерактивну програму "Стратегічні протистояння" для допомоги у переговорних процесах щодо миру в Україні, навчаючи ШІ на основі сотень мирних угод і новинних статей, щоб виявляти точки згоди, які можуть привести до режиму припинення вогню. Марк Фрінмен, виконавчий директор Інституту інтегрованих перехідних процесів (IFIT) у Іспанії, підтримує потенціал ШІ у розв’язанні конфліктів, схиляючись до швидких "рамкових угод" і обмежених режимів припинення вогню замість тривалих мирних переговорів, які історично були менш ефективними.

Він вважає, що ШІ може прискорити ці швидкі переговори. Аналогічно Андрю Мур, позаштатний старший співробітник Центру за нову американську безпеку, уявляє майбутнє, де ШІ може ініціювати переговори, моделювати лідерів, наприклад, Путіна чи Цзіньпіна, для тестування кризових сценаріїв, допомагати у контролі за режимами припинення вогню, аналізувати супутникові знімки та посилювати санкції, автоматизуючи завдання, які раніше виконували великі команди. Однак Дженсен визнає, що існують виклики, зокрема й здивувальні несподіванки у відповідях ШІ. Наприклад, коли його запитали про "стримування в Арктиці", ШІ неправильно зрозумів "стримування" як правоохоронну діяльність, а "Арктику" — як засніжений ландшафт, що призвело до абсурдних сценаріїв про затримання корінних народів за катання сніжками. Такі помилки демонструють необхідність тренувати ШІ на спеціалізованих дипломатичних і політичних даних, а не на звичайному інтернет-контенті, переважно заповненому непотрібною інформацією. Штефан Хойуман, співдиректор берлінської Stiftung Neue Verantwortung, застерігає, що ШІ не може замінити важливі людські елементи, наприклад, особисті зв’язки між лідерами, які суттєво впливають на результати переговорів. Він також відзначає, що ШІ має труднощі з оцінкою довгострокових наслідків короткострокових дій, наводячи приклад примирення на мюнських переговорах 1938 року, де прості терміни, як "зменшити напругу", не відображають реальної складності ситуації. Крім того, Хойуман зауважує, що ШІ краще працює в відкритих середовищах, а при аналізі закритих суспільств, таких як Північна Корея або Росія, має обмеження. Андрю Реді, засновник Лабораторії ризиків і безпеки у Берклі, підтримує ці побоювання, відзначаючи, що вороги отримують перевагу, оскільки відкриті демократії, зокрема США, публікують великі обсяги інформації, доступної для навчання ворожих систем ШІ, тоді як авторитарні держави цього не роблять. Також він попереджає, що інструменти ШІ менш корисні для вирішення "чорних лебедів" у геополітиці, що виходять за межі відомих моделей. Попри ці критики, Дженсен вважає, що багато проблем цілком вирішувані, але наголошує на прагматичних питаннях. Він уявляє два майбутні сценарії використання ШІ у американській дипломатії: один — коли ШІ, навчене дипломатичним завданням і документам, наприклад, телеграмам, дає цінні рекомендації для швидкого і ефективного вирішення актуальних питань, і інший — менш оптимістичний, детально не описаний тут. Потенціал ШІ у трансформації дипломатії значний, але важливо правильно його розвивати і застосовувати з урахуванням контексту.